Оленка була щасливою дівчиною. Її легке, пухнасте волосся робило її схожою на кульбабку. Вона вірила в дива і соромилася, коли її виділяли з-поміж багатьох. "От подивіться на Оленку," – часто казала вчителька, і Олені було ніяково. Так, вона гарно вчилася, любила читати й малювати фантастичні картини, немов переносячи свій дивовижний світ у реальність.
Одного разу Оленка повільно поспішала додому. Нога за ногу, але їй зовсім не хотілося провести решту дня за зачиненими дверима своєї оселі. Оленка попрямувала до парку, де вирувало життя. Діти весело гралися на дитячому майданчику, парковими доріжками прогулювалися молоді мами з немовлятами у візочках, а перехожі йшли з песиками. Оленка також йшла парком, але її вабило інше місце. Трохи далі від дороги вона побачила білочку, яка між тодішнім листям шукала заховані нею горішки. Білочка побачила Оленку й на секунду завмерла, а тоді чимдуж скочила на велике розлоге дерево і зникла у зеленому листі. Це була несподівана зустріч. Тим часом птахи в парку виспівували один перед одним, весело щебетали й перегукувалися. "От би знати, про що вони щебечуть," — подумала Оленка, сівши на пеньок.
Оленка вийняла білий аркуш і почала щось захоплено малювати. Рухи її кисті були впевненими. Олівці подарувала їй мама, яка завжди підтримувала свою доньку і любила слухати її дивовижні історії.
У процесі малювання олівці падали на траву. Оленка не помітила, як до неї підійшов хлопчик. Він мовчки почав витягувати шию, щоб побачити малюнок дівчинки.
"Ти що тут робиш?" — запитав він, і ці слова порушили певну гармонію дівчинки, спів птахів і шелест листя.
"Я малюю, бачиш?" — Оленка радісно розвернула до хлопчика намальований листок.
"Щось нічого не зрозуміло," — прошепотів хлопчик.
"Ну як же? Ось мій будинок, ось парк, ось білочка, яка щойно тут бігала, вгорі співають пташки. А тут на пеньочку сиджу я, і тепер ще й тебе треба домалювати. Чекай!"
Оленка знову почала малювати, і її очі заблистіли. Біля дівчинки з'явився силует у синіх штанах і жовтій футболці.
"А де моя червона кепка?" — ображено запитав хлопчик. На малюнку з'явилася червона кепка. Хлопчик розплився в усмішці.
"Оце так! Ти справжня чарівниця! Ти бачиш світ так само, як і я, тільки малюєш його краще!" — вигукнув він, його очі заблищали від захвату. "Мене звати Максим. А тебе?"
"Оленка," — відповіла дівчинка, відчуваючи, як тепло розливається по її щоках. Вона ніколи ще не зустрічала нікого, хто б так швидко зрозумів її малюнки, її світ.
"Я теж люблю дивитися на пташок і уявляти, про що вони співають," — продовжив Максим, сідаючи поруч. — "І білочка... вона завжди ховає горішки в таких дивних місцях! А ще я люблю вигадувати історії про хмари. Хочеш послухати?"
Оленка кивнула, не зводячи з нього своїх сяючих очей. Вони провели так увесь вечір, обмінюючись історіями, малюнками та мріями. З кожним словом, з кожним поглядом, Оленка відчувала, як її серце наповнюється чимось дивовижним і новим. Вона знайшла когось, хто не просто слухав, а розумів. Когось, хто бачив світ такими ж яскравими й незвичайними очима, як і вона сама.
Коли сонце почало ховатися за верхівками дерев, забарвлюючи небо в багряні кольори, мама покликала Оленку.
"Мені треба йти," — сказала Оленка, відчуваючи легкий смуток.
"Я теж," — відповів Максим, але в його очах була обіцянка нової зустрічі. — "Завтра, тут же?"
"Завтра!" — усміхнулася Оленка, її пухнасте волосся ледь колихалося на вечірньому вітрі. Вона йшла додому, і кожен крок був наповнений легкістю. Щастя – це знайти в цьому великому світі когось схожого на себе. І Оленка знала, що цього вечора вона його знайшла.