Привіт усім! Я знову на зв'язку. Цей липень для мене особливий, адже ми з сином вирушаємо в Італію нашою власною машиною. Максиму вже виповнилося десять років, і він у захваті від майбутньої подорожі!
Проте наша поїздка розпочалася з не дуже приємної пригоди. На повороті до Грушева моя машина раптово загрузла в піску. Можете собі уявити? Ніч, машина буксує, а ми з сином самі! Я відчайдушно намагалася її «відкопати», але всі мої спроби були марними. Раптом поруч зупинилося авто, і чоловік спитав, чи не потрібна мені допомога. У світлі фар я побачила, що вся — і я, і моя сукня, і руки — була в піску.
«Так, будь ласка, допоможіть мені!» — відповіла я.
Чоловік спробував штовхати мій автомобіль, але це не дало результату. Тоді він пішов до свого багажника шукати щось корисне. Я помітила там великий військовий рюкзак і цілий палет дволітрового «Живчика».
«Ви військовий?» — запитала я.
«Так, з Дніпра», — відповів він. Його голос був приємним і спокійним, а руки — дуже теплими. Потім зупинився сірий «Фольксваген», і ще один чоловік приєднався до допомоги. Я страшенно хвилювалася, але вірила, що вони нам допоможуть. Максим сидів тихо, мов мишка.
«Ні, вона повністю сіла, — сказав другий чоловік. — Навіщо ви сюди їхали? Тут уже й автобус застряг, а минулого тижня легкова машина».
«Допоможіть мені, будь ласка, — благала я. — Я буду уважнішою, не помітила, моя провина, але ж допоможіть!»
Чоловіки вирішили, що треба витягати мій «Опель» буксирним тросом. З-під моєї запаски один із чоловіків витягнув гак, прикрутив його до спеціального отвору, приєднав трос — і оп! Моя маленька біла машина виринула з того піщаного болота. Я була неймовірно рада! Чоловіки попрощалися і роз'їхалися. Я лише встигла запитати того військового, який зупинився першим: «Як вас звати?»
«Олексій, з Дніпра», — відповів він, сідаючи в свою машину. «Щасливо вам доїхати і будьте обережні».
На кордоні прикордонники здивувалися, чому я і весь багажник були в піску. Моя розповідь їх дуже потішила. А на польському кордоні сталося щось неймовірне: мою машину вперше навіть не перевіряли! Вони повірили на слово і щодо кількості алкоголю, який я везла, і щодо бронювання апартаментів у Словаччині. Можливо, моя втома була настільки очевидною, що вони просто зглянулися.
Наступного ранку я вже була у Словаччині. Переді мною відкрилися широкі й яскраві краєвиди. Гори буквально оточили мій шлях, створюючи неймовірну панораму. Це було дуже красиво, і я усвідомила, як мало насправді знаю про Словаччину. Спочатку я намагалася говорити польською, але швидко зрозуміла, що найкраще ми порозуміємося українською. Наприклад, у нас є спільні слова, такі як "добрий день" і "дякую". І мені завжди дуже приємно їх чути.
А ще тут надзвичайно красива екосистема, особливо в містечку, де я зупинилася — Сучанах. Тут протікає річка Бар, і є довгий водяний канал. Мені так сподобалося тут у грудні, що ми з Максимом вирішили повернутися сюди знову.
Відпочивши після непростої дороги, я вирішила прогулятися вечірніми вулицями. Згадувала ті різкі повороти, нескінченні дорожні ремонти й особливо пана поляка Матеуша. Він їхав за мною, періодично сигналячи, хоча на дорозі були чіткі знаки про обмеження швидкості. Ну, обганяй собі! Я притискалася якомога правіше. Але ні, схоже, Матеуш просто розважався, наздоганяючи мою білу машину. Їхати під таким "польським прицілом" було вкрай неприємно. "Ех, треба це забути і йти своєю дорогою, адже я, мабуть, того Матеуша вже ніколи не побачу", — подумала я.
Назустріч мені їхав сивий чоловік на велосипеді. Він зупинився і привітно сказав: "Добрий день". Я відповіла тим же, додавши, що це дуже мальовниче місце. Він відповів: "Красне горі". Я все зрозуміла, кивнула головою і попрощалася з ним. Мені так хотілося побачити щось особливе, щось неймовірне в Словаччині. Сонце вже починало сідати...
Сучани, справді, з усіх боків оточені горами. Вони надійно захищають від вітрів, дощів та гроз. Тут панує радше посушлива погода, а повітря приємне, без різких запахів. Спершу я подалася до річки, але там було надто страшно й темно. Тоді пішла до водяного каналу і просто постояла там у тиші.
Як дивно, адже у моєму селі жаби квакають наперебій на все село, пташки цвірінькають так весело, що аж серце радіє, а ще півні кукурікають, даючи знати, що село живе. А тут — тиша. Лише кілька автомобілів проїхали повз.
Я повністю розслабилася, наче видихнула всю свою напругу. Раптом побачила дивного метелика, схожого на білого ангелика. Потім звернула увагу на цікаві сукуленти, що росли повсюди. Вони пробивалися крізь каміння, без води, з сухого моху виростала зелень з жовтим цвітом. "От би мені таке посадити, щоб не поливати", — подумала я, повертаючись до нашого орендованого помешкання.
Дякую всім за увагу і візит. Ми продовжуємо свою подорож. До зустрічі!
