Мені зателефонувала мама, повідомивши, що над їхнім містечком насувається велика грозова хмара. Це стало справжнім полегшенням, адже літо обіцяло бути нестерпно спекотним, з температурою понад +45 градусів. Як же нам пощастило відпочивати в Італії, де вдень панує приємна прохолода близько +25, а вночі я навіть мерзну під ковдрою, яку, на щастя, знайшла в наших апартаментах.
Після розмови з мамою ми з Максимом пішли на пляж. Там нас зустріла дуже цікава картина: з міста швидко наближалася чорна хмара, затягуючи небо, але люди не поспішали додому. Багато хто з дітьми безтурботно відпочивав і плавав у теплому морі. Ми також приєдналися до них, щоб насолодитися останніми митями спокою перед грозою. Мені найбільше хотілося просто посидіти на березі, поміркувати або записати свої думки, як це я роблю зараз. Я завжди розташовуюся біля рятувальної вишки — для Максима це знак, якщо він заблукає або його віднесе хвилями.
Чорна хмара стрімко наближалася. На березі помітно потемнішало, і рятувальник почав збиратися. Лише коли по темному небу заблискали перші блискавки, він показав, що час усім йти. Ми з Максимом живемо близько, тому за лічені хвилини дісталися додому і отримали лише кілька важких крапель, перш ніж зайти в готель. З мого вікна я побачила, як багато людей зайняли місця на своїх балкончиках, щоб спостерігати за грозою. Мабуть, це велика подія для сонячної Італії — літня гроза.
Дощ закінчився лише надранок. Ми знову і знову ходили на пляж, щоразу вигадуючи нові ігри. Одного разу ми кидали м'яч один одному, стоячи в морі по пояс. Збоку у воді сидів хлопчик, який щасливо спостерігав за нами. Я подумала, що не знаю, з якої він країни, тому вирішила нічого йому не говорити, і ми продовжили гратися з Максимом.
Раніше в розмові з мамою я зазначила, що тут нарешті відпочивають мої вуха, бо не чути того злощасного "язика". І тут раптом…
«Добрий день, можна я з вами пограю?» — пролунало поруч.
Я і Максим на хвилину завмерли від несподіванки. Я подивилася на хлопчика — він був такий же, як і всі діти на пляжі, але слова…
«Як тебе звати?» — нарешті запитала я.
«Матвій», — відповів він, посміхаючись.
«Це Максим, а я тоді йду поплаваю, а ви пограйтеся вдвох», — сказала я, відпливаючи подалі, але тримаючи їх у полі зору.
Матвій був приблизно такого ж віку, як і мій Максим. Вони завзято грали в м'яча, жваво про щось обговорювали. Було видно, що їм обом це йшло на користь, адже вони одразу знайшли спільну мову.
Трохи згодом Матвія покликали батьки, і він не відразу хотів покидати нового друга. Адже знаєте, як у хлопців: коли їм цікаво і весело, вони одразу стають "страшними" друзями. Максим був задоволений цією несподіваною зустріччю.
«Може, б ви домовилися завтра зустрітися тут, на пляжі?» — запитала я в сина, сподіваючись на продовження дружби.
Максим зітхнув: «Ні, він завтра їде в Словакію на футбольний матч, а потім ще кудись має їхати».
Пізніше Максим зустрів в аквапарку Юліана, хлопчика з України, який вже більше року не зустрічав українця. Хлопці не відходили один від одного і бігли з однієї водяної гірки на іншу. Вони були майже одного віку і мали багато спільних захоплень, звичайно ж, це ігри в телефоні, де вони об'єднаються і грають онлайн.
Відчуття дому далеко від нього
Вже пізніше ми поїхали до моєї троюрідної сестри в Тревізо. У неї є син Тимур, який також радів приїзду Максима.
І я ось що подумала про це все: після грози завжди виходить сонце, а українці, де б вони не були, тягнуться один до одного, наче промінчики світла. Ця зустріч на італійському пляжі, така несподівана й миттєва, стала ще одним доказом того, що українська душа завжди знайде своїх, де б доля її не закинула. Навіть у сонячному Каорле, під шум морських хвиль, ми відчуваємо цю особливу спорідненість, яка зігріває серця, даруючи відчуття дому далеко від нього.
