Триматися за порожнечу

Привіт усім!

Я б хотіла більше часу приділяти Hive. Частіше писати. Але ... є як є. Особливо зараз, коли повернулись відключення світла. Самі обставини останній тижнів допомогли мені вибрати тему для допису. Чотири роки ми боремося зі стресом, зневірою, чекаємо, зустрічаємо і прощаємось назавжди. Втрачаєм і відчайдушно шукаємо. Плачем і підтримуємо тих, хто плаче, обіймаємо і усміхаємось кожному сходу сонця. Тримаємось, навіть коли життя втрачає сенс.

Сьогодні мій черговий п'ятничний допис, присвячений поезії і ініціативі #FridayPoem, започаткованій нашою @lilideleopolis. Хотіла б я поділитися своїми віршами, але це було дуже давно і дуже по аматорськи. 😄

Натомість я поділюся віршем Марини Пономаренко. Вона народилася 1984 року в с. Григорівка Київської області. Живе в Києві. Пише вірші і сценарії. Закінчила Київський національний університет театру, кіно і ТБ ім. І.К.Карпенка-Карого.

Це молода, худенька, тендітна дівчина, але її вірші напрочуд ... сильні. І водночас легкі. Я закохалась у її поезію одразу, коли почула, як вона читає свій вірш "Дім". В її іронію, гумор, навіть у голос. Я дуже старалась знайти це відео, була впевнена, що це буде неважко, але його ніде нема - ні на Youtube, ні в Instagram. Може вам пощастить.

Зрештою, я вибрала вірш "Триматися за порожнечу".

– Дівчатка, учіться триматися за порожнечу, –
Казала бабця й курила одна за одною сигарети
Бабця нагадувала упиря чи іншу яку нечисть
Бабця була офіційно Галею, всі називали її Гретою

Вона працювала колись канатоходкою в цирку
Вона поводилась так, ніби на неї завжди світили софіти
– Триматися за ніщо, за дулю з маком, за бубликову дірку, –
Казала бабця. – Цього я навчилася в цирку країни совітів.

– Триматися за порожнечу, намацуючи стопою
Опору, болючу й таку тонку, що її ніхто й не бачить
Порожнеча, дівчатка, це те, що залишатиметься з тобою,
Коли решта світу згорить к чертям собачим, –

Бабця видмухувала струмінь задушливого диму
Її губи були нафарбовані яскраво-червоною помадою
Її три онучки були сильними, маленькими і худими –
Якраз такими, щоб ходить під куполом по канату

І зараз дівчатка тримаються, аж пальці зводить судомою
Тримаються, поки їхні життя випалює ворог,
За порожнечу, що залишилась від рідного міста і дому
Тримаються, намацуючи стопою тонку, болючу опору

Марина Пономаренко